Ви є тут

Капітал і банки

Автор:
Данилишин Богдан
06.06.2017

Банківським кризам можна запобігти за допомогою гібридних фінансових інструментів.

Банк може залучати ресурси двома основними шляхами - з власного капіталу і запозичуючи. При цьому акціонери банку захищені інститутом обмеженої відповідальності, адже будь-який кредит банку не дає права регресу. Якщо власний капітал банку йде «в мінус», що трапляється, наприклад, при ризикованій кредитній політиці, акціонери банку не так вже й багато втрачають - усі збитки лягають на кредиторів банку і державу. Але у банків є ще одна специфічна особливість: додаткових вигод від вливання капіталу в банк з боку його акціонерів не отримають не тільки самі акціонери, а й кредитори (у зв'язку з відсутністю права регресу). Єдина група, яка безпосередньо виграє від збільшення власного капіталу банку - це платники податків, так як в разі банкрутства банку на компенсацію за вкладами може знадобитися менше державних грошей. Вважаю, що такого мотиву достатньо, щоб присвятити колонку питанням капіталу банків.

Якщо говорити про значну частину тих українських банків, які були визнані неплатоспроможними в 2014-2016 роках, то збільшено модель їх бізнесу виглядала так - використовуйте якомога більше позикових коштів, застосовуйте якомога менше власного капіталу, кредитуйте якомога більше бізнес власників банку і ризиковані проекти. Тендітна бізнес-модель, заснована на значних невідповідностях за рівнем ризику та строками погашення платежів (довгострокові і ризиковані активи фінансуються шляхом короткострокових і номінально безризикових зобов'язань), потребує подушки для поглинання збитків. Більший обсяг власного капіталу захистить кредиторів банку і зменшить стимули для акціонерів банку до того, щоб проводити ризиковану політику. Загалом, вихід представляється очевидним, простим і логічним - потрібно добитися, щоб банки самі себе фінансували більшою мірою, ніж зараз, тобто, використовуючи більше власного капіталу.

Але відразу виникає, наприклад, таке питання - яким повинен бути норматив достатності капіталу? Чи актуальні для нас 8% (6% основний капітал плюс 2% додатковий капітал) рекомендовані «Базелем III»? І якщо в Україні норматив достатності капіталу банку трохи вище (10%), чи варто нам орієнтуватися на «Базель», чи має сенс зменшити встановлений у нас норматив?

Серед вчених і практиків є різні думки щодо доцільного нормативу капіталу банків. Наприклад, Девід Майлз, член комітету з грошової політики Банку Англії, вважає, що капітал банку повинен становити не менше 20% від зважених за ризиком активів банку. Примітний сам підхід Майлза до дослідження цього питання, який базується на тому, що розвиток банківської системи будь-якої країни носить циклічний характер і залежить від динаміки ВВП. У своєму дослідженні, він спирається на дані про коливання ВВП великої кількості країн за 200 років і робить заслуговуюче на увагу припущення, що зважені за ризиком активи змінюються пропорційно змінам ВВП. У свою чергу авторитетні економісти Анат Адманті і Мартін Хеллвіг в книзі «Нові надії банкірів» пропонують підтримувати банківський капітал на рівні 30% по відношенню до активів.

Передчуваю обурення багатьох власників і керівників українських банків щодо наведених значень. Відразу зауважу, що я не вважаю їх можливими для введення в Україні зараз або в найближчому майбутньому. Однак вважаю важливим продемонструвати думку мейнстрімних західних фахівців. У тому числі і для того, щоб дещо врівноважити думки тих, хто вважає завищеним діючий у нас норматив достатності капіталу, а також тих, хто заперечує проти нарощування регулятивного капіталу українських банків.

Звичайно, в питаннях доцільного розміру нормативу достатності капіталу банку точні оцінки і категоричні судження неможливі в принципі. Але, колосальні втрати банківської системи України в 2014-2016 роках відбулися в тому числі внаслідок невисокої капіталізації банківської системи і невідповідності капіталу рівню і розмірам ризиків. Проте, давайте розберемо основні доводи, які наводять прихильники м'якого підходу до нормативів достатності капіталу банку і ті, хто виступає проти нарощування регулятивного капіталу банків.

Перший аргумент. Високі нормативи достатності капіталу ведуть до того, що банки зазнають збитків внаслідок того, що вони змушені залишати гроші на рахунках, не направляючи їх в активні операції і не отримуючи прибуток. Але давайте тонко відокремлювати ліквідні активи, які знаходяться на балансі у банків, від власного капіталу банку, який є джерелом здійснення активних операцій і має ту своєрідну гідність, що на неї можна списати збитки (і отримати негативний капітал, що неодноразово траплялося з українськими банками в 2014-2016 році і приводило їх до банкрутства). Давайте не будемо зводити воєдино активи, якими володіє банк, і його пасиви, які є джерелами фінансування активів. Власний капітал відноситься до пасивів - це джерело коштів для банку, а не актив, що належить банку. Активом власний капітал банку є лише для його акціонерів.

Другий аргумент. Посилення вимог до банківського капіталу сповільнить відновлення економіки. Питання, що заслуговує детального розгляду. Прихильників цієї точки зору багато не тільки у нас в країні, але і в світі, що не дивно, так як вона по-своєму несуперечлива. Наприклад, глава американської асоціації банкірів Кіттінг стверджував, що «за власний капітал потрібно платити - і банки, і економіка в цілому мають менше кредитів, оскільки банки впираються в тісні нормативи достатності капіталу». А один з найбільш авторитетних за всю історію центральних банкірів світу Алан Грінспен говорив в 2011 році - «Збільшення власного капіталу понад необхідний рівень означає, що частина коштів стане недоступною для фінансування капіталовкладень, що підвищують продуктивність» (про конкретне значення цього «необхідного рівня» Грінспен зі звичною йому таємничістю вважав за краще замовчувати).

Допускаю, що деякі вітчизняні прихильники ослаблення вимог до нормативу достатності капіталу і до розміру регулятивного капіталу банку сприйняли б слова Грінспена приблизно так - мовляв, оскільки акціонерний капітал є обмеженим ресурсом, його не потрібно витрачати на всякі дрібниці, на зразок підвищення надійності банків. Звичайно, я не прихильник вирішення складних специфічних проблем на основі консенсусу в громадській думці, але впевнений, що переважна більшість громадян і багато експертів-професіонали з набагато більшим пієтетом ставляться до проблеми надійності банківської системи. Безперечно, вибір бажаного ступеня безпеки - це питання пріоритету в цінностях. Але особисто я вважаю надійність банківської системи питанням першорядної важливості. Особливо, якщо згадати ті суми, які доводиться витрачати на компенсації вкладникам збанкрутілих банків або на рекапіталізацію банків, які відносять до категорії to big to fail.

Та й сам цей аргумент Грінспена можна піддати аргументованому сумніву. Акціонерний капітал - це не якісь кошти, що порошаться без діла, а один з видів пасивів банку, таке ж джерело фінансування активів, тільки більш безпечне і не настільки багате кризами, як кошти клієнтів або боргові зобов'язання. До того ж, якщо банки будуть більшою мірою використовувати власний капітал, то підвищиться кредитний важіль підприємств нефінансового сектора економіки, оскільки акціонерний капітал переміститься до банків. А це краще захистить економіку в цілому від раптових масових банкрутств.

Можливо, в точці зору Грінспена містилася більш тонка думка - що сукупна економічна активність буде вище, якщо дозволити банкам і далі зберігати високий рівень кредитного важеля. Таке цілком можливо, але за умови, що у економіки є надлишкові ресурси, які можна задіяти тільки таким шляхом. Але, скажімо, проблему тривожно низького рівня завантаження виробничих потужностей в економіці України можна вирішувати, наприклад, шляхом стимулювання попиту або точковими заходами фіскального характеру. Все ж таки для того, щоб мобілізувати незадіяні ресурси економіки, необов'язково потрібен банківський сектор з загрозливо високою часткою позикових коштів. Тим більше, що кризи, гострота яких була посилена надлишково високою часткою позикових коштів, свіжі в нашій пам'яті. Як і наслідки цих криз, які ми будемо відчувати ще довго.

Третій аргумент. Доводилося чути твердження, що втрата ліквідності для банку страшніше, ніж недолік капіталу. Звернуся до згаданої вище книги Адманти і Хеллвіг, в якій вони стверджують - «Якщо фінустанови обтяжені значними боргами, то досить невеликого шоку, щоб виникли сумніви в їх спроможності. Такі сумніви можуть спонукати кредиторів до того, щоб вилучати гроші, і чим швидше тим краще. Що викличе у банків проблеми з ліквідністю». Таким чином, першопричиною проблем швидше є недокапіталізація банків. До того ж, чим більш значним капіталом володіють банки, тим сміливіше вони можуть приймати додаткові ризики.

Звичайно, політика поступового збільшення регулятивного капіталу банку і підтримки нормативу достатності капіталу на порівняно високому рівні не вирішить всіх проблем банківської системи. Але уявлення про те, що банківській кризі можна запобігти за допомогою гібридних фінансових інструментів (що дозволяють конвертувати депозити або облігації в акції банків), різноманітних планів дій на випадок кризи і «заповітів» на випадок банкрутства - вкрай наївне і надмірно оптимістичне. Тому, поступове нарощування капіталів українських банків є доцільним.

До речі, Грінспен змінив своє ставлення до питання капіталізації банків - в 2014 році в книзі «Карта і територія» він прийшов до висновку про доцільність нарощування банками власного капіталу.

http://nv.ua/ukr/opinion/danylyshyn/kapital-i-banki-1271011.html