Ви є тут

Пастка

Автор:
Власюк Володимир
26.06.2018

Як на ренті й зовнішніх порадах втратити конкурентоспроможну економіку.

Економічний розвиток країн є процесом більшою мірою політичним, ніж власне економічним. Тобто ключ до економічного розвитку — в руках політиків, а не економістів. Про це переконливо свідчить новітня історія України. Як цим ключем скористалися політики в Україні, показує графік нижче, де наведено індекси ВВП від 2017-го до 1991 року, коли Україна здобула незалежність. Як бачимо, скористалися не вельми ефективно.

Чесно кажучи, в історії важко знайти прецеденти такого тривалого занепаду за відсутності якихось форс-мажорних обставин. Звісно, до 2014 року. А отже, щоб драматичний перебіг подій змінити, його потрібно глибоко осмислити.

Як на мене, в цьому контексті спрацювали кілька обставин. Після здобуття незалежності Україна мала одночасно засновувати державні інституції і реформувати економіку з планової на ринкову. Погодьтеся, це дуже складне завдання само по собі. А за відсутності людей, здатних організовувати масштабні перетворення і генерувати розвиток, воно виявилося взагалі нереальним до виконання.

Але чому так сталося, що в Україні немає людей, здатних генерувати суспільний розвиток? Іншими словами — еліти, бо саме цінності розвитку є невід'ємною ознакою найкращих громадян. Останні, якщо вони справді найкращі, повинні сповідувати саме такі цінності і прагнути влади передусім для того, щоб утілити їх на практиці. А ще масштаб цих людей має бути відповідним масштабу завдань, що стоять перед Україною. Вони повинні вміти переконувати, давати надію і вести за собою. Це набагато важливіше за матеріальні ресурси, якими володіє нація.

То чому ж у нас не виявилося таких людей? В історії є пояснення. Українці за століття неволі були позбавлені можливості вирішувати питання власного розвитку. Не мали свободи, тому не були призвичаєні до відповідальності в широкому історично-суспільному значенні. Не тримали власну долю у своїх руках і не знали, наскільки це складно й велично водночас.

Стратегії розвитку генерувались у столицях країн-колонізаторів, які пильно вистежували розумників у колонії, щоб завадити їхній патріотичній активності. Відтак прошарок пасіонарних людей, які могли би претендувати на роль провідників свого народу, постійно перебував під особливим прицілом, тому історично так і не постав у потрібній критичній масі.

Та є й інший чинник, що сформував українську спільноту, точніше її характер. Це… кліматичні й географічні умови проживання. Вони не сприяли виробленню того твердого характеру, який формується в обставинах, коли мусиш у постійній напрузі шукати ресурси виживання. Бо ці ресурси були поруч — родюча земля під ногами, плоди на деревах, риба у ставках...

Українець задля здобуття матеріальних засобів виживання мав змогу докладати менше зусиль, ніж, скажімо, турок на сухих скельних ґрунтах Анатолії. А що вже казати про китайців. Поки десяток китайців мав щастя обробляти кілька соток, інший десяток чекав у черзі на цю можливість, якимось дивом виживаючи. Ця необхідність додаткових зусиль формувала додатковий запас міцності характеру — для виживання і конкуренції.

Так склалося, що українець мав час "помріяти", бо не мав великої потреби діяти. Це сповільнювало швидкість його реакції на зовнішні виклики. Однак ця ж таки мрійливість сублімувала його творчу, креативну енергію, що, хочеться вірити, зрештою себе проявить.

Однак повернімося до ренти та її ролі у процесах розвитку. Природні ресурси України не обмежуються родючою землею. Це також залізна руда, газ, руди кольорових металів, деревина, вугілля і ще багато іншого. Мало які країни мають подібні багатства, зібрані в одному місці. Однак це природне багатство відіграло і продовжує відігравати в розвитку країни швидше негативну роль. Принаймні поки що.

У новітні часи постало дітище цих багатств — рентний капіталізм. В Україні цьому сприяли дві обставини — наявність розвинених рентних або близьких до ренти індустрій, що дістались їй у спадок, і відсутність усталених державних інституцій і практик правильного використання цих ресурсів для економічного розвитку країни. До таких індустрій слід віднести гірничо-металургійний комплекс, вирощування та експорт зернових, постачання електроенергії та газу, залізничні перевезення, заготівлю лісу і такі дуже суспільно чутливі й неоднозначні в Україні види діяльності, як видобування вугілля в копанках, а також бурштину, річкового піску, щебеню; вирубку лісу тощо.

За бажання можна оцінити валовий дохід, згенерований рентною діяльністю в Україні. Наприклад, упродовж 15 років (2002—2017) валютні надходження лише від експорту зернових, залізорудної сировини та сирого лісу-кругляку сумарно склали 88,5 млрд дол. США. І це без урахування коштів, виведених через пов'язаних осіб і трансфертне ціноутворення.

Зрозуміло, що це колосальні ресурси для країни зі слабкою економікою, яка заради покриття бюджетних дефіцитів небезпечно нарощує зовнішній борг і, як наслідок, чимдалі більше й більше жертвує власною політикою розвитку. З генерованих рентою сум лише відносно невелика частка коштів була перерозподілена на фінансування суспільних потреб через збори й податки. І майже нічого не пішло на стимулювання економічного розвитку.

Зокрема, не створено жодної інституції, яка би системно фінансувала видатки на структурні економічні зміни, стимулювала приватні капітальні інвестиції у виробництво. Витрати з державного бюджету на економічні статті становили в 2015—2017 рр. у середньому всього 1,6 млрд дол. США/рік, а норма накопичення основного капіталу в економічній системі країни була в межах 13,5—16,0%. (Для порівняння: інвестиції в основний капітал як відсоток від ВВП у Китаї — 43—45%, Туреччині — 28—30, Польщі — 18—20%.) Зате надходження від ренти, значна частина яких перебувала поза обліком, давали можливість країні сяк-так існувати, якось виконуючи свої найнеобхідніші зобов'язання. "Невидимих" коштів було достатньо, щоб фінансувати політику. Понад те, опція вкладання коштів у політику з тим, щоб підпорядкувати на власну користь державні рішення, виявилась найбільш прибутковою. Тому й склалась формула організації взаємозв'язків держави і великого бізнесу, яку називають олігархічною і в якій розвитку, передусім технологічному, немає місця.

У цій парадигмі знайшли свій інтерес різні групи й прошарки суспільства — від нелегальних копачів вугілля й бурштину до різних органів, що мали би наглядати за правопорядком.

А тим часом залишилися без уваги й опіки держави сектори, де зосереджено основний потенціал економічного зростання, а саме — галузі переробної промисловості. Величезний індустріальний спадок у вигляді виробничих промислових кластерів, науково-дослідних інститутів, призвичаєних до промислової дисципліни робітників із цілими професійними династіями ніколи не був у полі зору розумної державної політики. Потоки ренти зруйнували цю необхідність і зацікавленість у політиці промислового розвитку як єдиної можливості створити власну історію успіху, підвищивши продуктивність праці і добробут громадян.

Країни, які пройшли успішний шлях розвитку економіки і швидко піднялися від аграрних до індустріально розвинених, діяли інакше. Вони по крихтах збирали сякі-такі надходження від рентних видів діяльності — експорту сільгосппродукції, деревини чи мінералів і спрямовували їх на виробничий розвиток.

Вони приваблювали доходами і змушували рентних капіталістів працювати задля суспільного прогресу. Так акул приманюють на здобич, годуючи і дресируючи. Проте добре пам'ятали про різницю між акулою і рентним підприємцем: хижачка, наситившись, більше не хоче, а її людський аналог, як виявилося, ненаситний. Згадаймо, як ми в 1990-х міркували: мовляв, треба обирати багатих, бо вони вже все мають і в урядуванні перейматимуться суспільним благом. А вийшло навпаки.

Отже, і дотепер щедро генеровані рентою доходи були і залишаються гальмом суспільного прогресу. Як їх перетворити на ресурс розвитку — ключове питання української політики. Домінуючі нині уявлення про те, як "здолати дракона", зводяться до тієї ж таки неоліберальної, неокласичної доктрини, скріпленої вашингтонськими домовленостями. Але реальність є іншою. 

Ця доктрина зовсім не вимагає і не рекомендує країнам забирати частку ренти і спрямовувати її на національний виробничий розвиток. До чого вона насправді їх спонукає, то це віддати те, чого завжди хочуть переможці, — насамперед сировину і талановитих людей. Бо переможці — це розвинені індустріальні країни, які спершу створили в себе високотехнологічні переробні виробництва, а потім "перевинайшли" доктрину вільного ринку, щоб вільно "збирати" сировину і людей для цих виробництв, а натомість безперешкодно постачати готову продукцію на ринки, де ще немає внутрішніх конкурентів.

Реальні ж відносини лібертаріанства, політику якого просувають міжнародні інституції, і рентного капіталізму, — інші. Абсолютною ілюзією є уявлення про те, що лібертаріанство — лютий ворог рентних капіталістів, що воно сприяє розвиткові місцевої конкурентної економіки, особливостями якої є виробництво готових промислових товарів з високою доданою вартістю, висока продуктивність праці, здатність вбирати і продукувати передові технології.

Цей нав'язаний невдахам, які неспроможні взяти долю свого розвиту у власні руки, підхід насправді комфортний для рентних капіталістів. Пояснюється це дуже просто: рентні виробництва не бояться вільного ринку на відміну від іще не зміцнілих виробництв кінцевої продукції в країні, що розвивається. Розвинений світ, педалюючи відкритий ринок, вітає вільне постачання сировини, що так потрібна їхнім переробним потужностям. Тому для наших постачальників зерна, руди або сталевих напівфабрикатів ліберальна доктрина не спричинює жодних викликів. Навпаки — вона маскує реалії рентної консервації, створюючи ілюзію розвитку, якого насправді немає.

Інший принцип генерування розвитку за ліберальною доктриною — це рівні правила гри для всіх, резидентів і нерезидентів. Він не те щоби хибний, але такий, що на практиці також особливо нічим не загрожує рентним капіталістам, а надто в країні зі слабкими інституціями. Якщо раптом на їхнє поле й зайде конкурент, то цей конкурент просто зніматиме той максимум інфраструктурної ренти, який буде можливим, і репатріюватиме його з країни. Він справді може запровадити кращі стандарти роботи і створити певну конкуренцію, але натомість забиратиме стільки, скільки йому дозволятиме слабка держава.

А от хто перший буде загрожений — то це місцевий виробник інвестиційної продукції, обладнання і технологій для національних компаній, що працюють у сфері інфраструктури: енергетичної, транспортної, комунальної. Чужоземна корпорація зайде в інфраструктуру з власними технологіями та постачальниками, а місцевий виробних цієї продукції втратить внутрішній ринок і можливість подальшого виробничого розвитку.

Інший тип політики — індустріальний — обставляє справи так, що на внутрішньому попиті постають, навіть майже з нуля, національні виробники. Як у Китаї — енергетичний гігант Shanghai Electric. А ті, хто йде за начебто універсальними рецептами порятунку від вільного ринку, хоча ще геть не готові конкурувати на цьому ринку продукцією з поглибленою переробкою, втрачають навіть те, що мали з власної конкурентної промисловості.

Така країна врешті-решт здається, перебиваючись і надалі на ренті. Вона виявляється неспроможною перейти до вищої — високопродуктивної структури матеріального виробництва, яка здатна генерувати технологічний розвиток та економічне надолуження (мінімум 7% і більше зростання ВВП), і застряє у пастці як країна з низькими доходами населення. Саме цей сценарій уготовано Україні, якщо вона житиме за сторонніми порадами і не озброїться власною індустріальною політикою.

Але що таке власна індустріальна політика? Для нинішньої України — це сукупність заходів, що мотивують економічних агентів інвестувати у виробничу сферу і технологічний розвиток. Тобто заходів, які дадуть поштовх підприємницькій діяльності, яка змінить структуру матеріального виробництва в країні.

Заходи цієї політики у випадку України лежать у широкій площині — від захисту приватної власності до підтримки виробничого бізнесу ресурсами: інфраструктурою, фінансуванням, підготовкою фахівців, експортним сприянням і протекціонізмом як мінімум щодо окремих виробничих секторів. Відтак стимулюється виробництво, а не споживання. Проте на сьогодні в Україні є лише спроби впровадити загальні економічні свободи, але немає практичних зусиль ресурсної підтримки виробничого розвитку та компенсації тих прогалин, які створює відкритий ринок.

Також важливо розуміти, що між індустріальним і технологічним розвитком стоїть знак рівності. В основі індустріального розвитку лежить упровадження технологій — як запозичених ззовні, так і розроблених усередині країни. Але в жодній країні технологічний розвиток не фінансувався лише приватним сектором. А тому широкий шлях до використання досягнень Промисловості 4.0 здатна прокласти лише індустріальна політика. 

Україна або буде індустріально розвиненою країною, або маргінальною територією з хиткими кордонами і слабкою суб'єктністю. Тому в неї немає альтернативи індустріальній політиці, якщо вона хоче скористатися талантами своїх громадян. Існування ж на ренті й зовнішніх порадах веде до другого, дуже небажаного варіанта.

І насамкінець ще один, дуже важливий, момент. Україна не повинна починати з нуля. Будьмо гідними ще зовсім недавньої нашої індустріальної слави! Адже в колишній державі 70% практичних промислових розробок походили з України! І головне, що маємо усвідомити: велика країна, яка прагне розвитку, не може жити за сторонніми порадами...

https://dt.ua/business/pastka-280754_.html