Ви є тут

Перемогти себе — головне завдання економіки

Автор:
Данилишин Богдан
09.01.2018

Початок року — вдалий час для визначення цілей і завдань економічного розвитку.

Нерідко експерти, описуючи стан української економіки, застосовують термін «криза». Тут або позначається сила інерції, або відбувається хибна оцінка ситуації. Потрібно розрізняти поняття «криза» і поняття «діловий цикл» – криза є частиною ділового циклу. Теорія економічних циклів, що пояснює причини коливань економічної активності в часі, включає чотири фази. Перша – криза, падіння від попереднього максимуму до нижчої точки. Друга фаза – депресія, під час якої економіка знаходиться близько до кризових мінімумів, не демонструючи тенденцію до зростання показників. Третя фаза – пожвавлення, при ній відбувається зростання економічних показників. І четверта – підйом, при якому відбувається зростання від рівня попереднього максимуму до рівня наступного максимуму.

Статистичні дані показують, що економіка України вийшла з кризи ще в 2016 році – тоді ВВП нашої країни виріс на 2,3%. Попередня оцінка зростання ВВП за підсумками 2017 року перебуває на рівні 2%. Звичайно, це не криза. Очевидно, що й не депресія. Охарактеризувати ситуацію в українській економіці можна як пожвавлення. Але пожвавлення нестійке, що має тривожну схильність до уповільнення темпів.

Така ситуація виникла через застарілі підходи до розвитку національної економіки, які необхідно міняти невідкладно. Чомусь вважається, що в динамічно мінливому світі продовжують діяти ті методи, які були ефективні в минулому. Чомусь превалює думка, що, купірувавши, не вирішивши фундаментальні проблеми, ми «відштовхнемось від дна» і доб'ємося тих темпів економічного зростання, якими пишалися в середині 2000-х років. Чомусь немає усвідомлення того, що те зростання відбулося в основному внаслідок виключно сприятливої ​​кон'юнктури основних для України експортних ринків і дешевої робочої сили, але зараз дієвість цих факторів дуже обмежена.

Наведу приклад з ключовій галузі економіки України, який повинен змусити замислитися. За підсумками 2017 року виробництво сталі в нашій країні знизилося на 12% в порівнянні з 2016-м. І це при тому, що кон'юнктура світового металургійного ринку в минулому році була досить сприятливою, а зарплати українських сталеварів як і раніше дуже відстають від зарплат працівників метпідприємств багатьох інших країн. І справа не в припиненні економічних зв'язків з тимчасово окупованими територіями – там залишилися далеко не найбільші метзаводи, які й у 2016 році працювали не на повну потужність (до того ж в дані за минулий рік включені обсяги виробництва цих підприємств за січень і лютий). Проблема в тому, що продукція української металургії програє в якості конкурентам з Індії і Японії, Італії та Китаю. Програє тому, що процеси технічного переозброєння і модернізації виробництва, впровадження нових технологій і інновацій у вітчизняній чорній металургії в загальному-то йдуть, але на порядок повільніше, ніж у конкурентів. Ця проблема важлива, але тактична. Стратегічна проблема полягає в тому, що споживання металу поступово зменшуватиметься. Адже зниження матеріаломісткості ій економність споживання – це ключові тренди міжнародного розвитку. І на тому етапі вже не стільки ціна буде фактором конкурентоспроможності, скільки якість продукції. Якщо ж збудуться прогнози технологічних візіонерів і металургійну продукцію почнуть активно замінювати виробами з графена, то перспективи української чорної металургії, нашої ключової галузі, стануть ще менш райдужними. Особливо з урахуванням того, що на світовому ринку ми продаємо продукцію низького переділу, а обсяг споживання металопродукції на внутрішньому ринку низький.

Аналізуючи зміни в структурі економіки України, можна констатувати, що від укладносты за мінерально-сировинним типом (залізна руда, чавун, мінерали і добрива, сільгосппродукція) ми почали поступово рухатися до моноукладності за аграрним типом. Обсяги експорту з України сільськогосподарської продукції з року в рік зростають, але навряд чи це привід для великого оптимізму. По-перше, наша країна, за аналогією з металургією, в основному продає на зовнішніх ринках неперероблену сільгосппродукцію, яка низькомаржинальна. По-друге, в світовому агропромі швидкими темпами впроваджуються нові технології, тому пропозиція продуктів харчування буде збільшуватися. Я маю на увазі, наприклад, гідропонні технології, при яких здійснюється вирощування рослин на штучних субстанціях без використання грунтів. Або аеропонны технології, що представляють собою вирощування рослин на спеціально підібраних поживних розчинах.

Матимуть рацію ті, хто скаже – чи не єдиною галуззю економіки України, на продукцію якої зараз забезпечений світовий попит, є сільське господарство. Але, ринок агропродукції часто демонструє високу волатильність, і ми не застраховані від зниження цін на основні товари українського сільгоспекспорту. І якщо на початку ХХI століття стався перелом довгострокової знижувальної тенденції цін на продовольство і поворот тренда цін у бік підвищення, то це зовсім не гарантує того, що спрямованість цінової динаміки не повернеться до знижувальної, як було протягом останніх 30-ти років XX століття. Було б куди більше оптимізму, якщо галузями української економіки, на які забезпечений попит на світовому ринку, були лазерна оптика і мікроелектроніка, високотехнологічні двигуни і фармацевтика, сучасні композитні матеріали та медичне обладнання.

Але в питаннях зростання економіки ми переважно покладаємося на фактори, які від нас не залежать, сподіваючись на збереження попиту на українську продукцію (металургійну, хімічну, сільськогосподарську) або на вдалу цінову кон'юнктуру світових ринків. Говорячи простіше, консервуємо експортно-сировинну модель економіки. То чи варто дивуватися, що економіка України зростає річними темпами в 2%, в той час, як для виходу на докризовий рівень нам потрібно рости втричі-вчетверо швидше? До тих пір, поки в структурі економіки України будуть переважати традиційні, щоб не сказати «реліктові», уклади, економічне зростання буде можливе лише за сприятливої кон'юнктури світових ринків, яка нам непідвладна.

Галузева структура валової доданої вартості і товарна структура експорту демонструють, що зростання української економіки перебуває в якісній протифазі структурі зростання економік розвинених і багатьох країн, що розвиваються. За даними за 2016 рік, у нас в структурі валової доданої вартості в розрізі видів економічної діяльності до п'ятірки лідерів входять оптова та роздрібна торгівля, сільське господарство, транспорт, операції з нерухомістю та переробна промисловість. З них лише остання входить в число галузей, які в світі прийнято асоціювати з сучасним індустріальним укладом. Та й у міру того, як набирають темпи третя і четверта промислові революції, скоро і переробну промисловість перестануть відносити до сучасного укладу.

Про експорт. Якщо за підсумками 2016 року підсумувати питому вагу в українському експорті продуктів тваринного і рослинного походження, жирів, мінеральних продуктів, продукції хімічної промисловості, шкур, деревини та деревної маси, металів і виробів з них, отримаємо, що сировинний експорт становить ¾ від загального обсягу експорту. Все це в переважній більшості – нетехнологічна і низькомаржинальна продукція. Тому немає нічого дивного в тому, що у нашої країни переважно дефіцитне сальдо зовнішньої торгівлі (наприклад, за 10 місяців 2017 року від'ємне сальдо зовнішньої торгівлі товарами склало 4,57 млрд дол.)

В застарілій економіці, позбавленій потужного припливу інвестицій, прогресивних технологій і інновацій, структурні зміни все одно відбуваються. Але відбуваються мимовільно і некеровано, є результатом суперечливого пристосування підприємств до внутрішніх і зовнішніх умов існування. Як змогли наші підприємства адаптуватися до цих умов, такий ми й отримали зростання ВВП в 2017 році. З цього випливає висновок – далі не можна «плисти по волі хвиль», ми повинні провести трансформацію структури економіки, заохочуючи інноваційну активність і впровадження високих технологій. Тільки тоді ми зможемо реалізувати наявний потенціал в аерокосмічній промисловості, авіабудуванні, виробництві турбін для електростанцій. Як і в фармацевтиці, де частка інноваційно активних підприємств у нас вже зараз становить майже 50%. Як і в галузі виробництва електронної та оптичної продукції, в якій інноваційно активні підприємства становлять майже 40%. Але їх могло бути більше, якби при розробленні заходів промислового протекціонізму, обирали докладання ресурсів і зусиль не галузі з епохи другої промреволюціі, що минає, а ті сектори, за якими майбутнє світової економіки.

Тому, головним нашим завданням в економіці – і в 2018 році і на кілька наступних років – має стати створення максимально сприятливих умов для зміни структури української економіки на користь тих галузей, де висока частка витрат на НДДКР. Оскільки продукція саме цих галузей буде користуватися попитом на міжнародному ринку (та й на внутрішньому теж). А також тому, що саме в цих секторах створюється продукція з високою часткою доданої вартості.

https://nv.ua/ukr/opinion/danylyshyn/peremohti-sebe-holovne-zavdannja-ek...