Ви є тут

Стратити неможливо помилувати

Автор:
Панченко Володимир
21.02.2018

Якщо метою підприємців є створення якісного та конкурентоспроможного продукту, то задачею держави є підтримка шляхом створення умов виходу бізнесу із кризи.

Питання розвитку економіки в Україні пов’язане не тільки зі створенням горизонтальних умов - подолання корупції, справедлива і ефективна судова система, низька інфляція, стабільний курс валюти, інші макроекономічні показники.

Але також важлива підтримка флагманів українського бізнесу, які здатні пробиватися на зовнішніх ринках, не тільки збільшуючи ВВП, а також стимулюючи своїм існуванням розвиток малих і середніх підприємств.

Для країн, що розвиваються (developing countries), а до таких сьогодні можна віднести Україну, дуже часто важливою є не тільки підтримка існуючих, але і створення приватних гігантів, що своєю агресивною зовнішньою експансією "проламують" глобальні ринки.

Характерною особливістю таких компаній є їх націленість на розширення будь-якою ціною. В умовах зростаючого світового попиту, підйому світової економіки, конкретних сприятливих умов, або вдалих інновацій такі компанії досягають багато.

Їх починають наслідувати, на них проливається дощ кредитів. І зростає їхня капіталізація. Їхня важливість для ВВП держави стає непересічною, їх запрошують в гості президенти, а студентам ставлять в приклад як надзвичайно успішних самородків.

Воно так і є, при всій складній історії становлення таких бізнесменів, бо на відміну від державних компаній там завжди присутній один або кілька власників-ініціаторів, які втілюють спочатку своє бажання збагатитися, а потім – задовольняють свої амбіції глобального гравця.

Недоліком такої політики, ризиком розвитку є великий обсяг залучених коштів, як кредитних, так і акціонерських, а розплатою є порушення ліквідності в умовах початку кризи, спаду споживацького попиту.

До політики конкурентів такі компанії менш чутливі, бо самі звикли до жорстких дій на ринку – демпінг, поглинання менших. А от глобальні кризи ставлять їх в стан, що може закінчитися банкрутством.

Бо при величезних, мільярдних активах, потенційних можливостях відновлення ринку вони отримують провал у грошових потоках. Вийти з такої ситуації наодинці, без допомоги держави, їм, як правило, дуже складно, а часто неможливо.

Що робити в такому випадку? Покинути напризволяще? Дати загинути за ринковими законами? Так, на перший погляд це і є закон капіталізму, його рятувальна і коригуючи невидима рука.

Але чи діють уряди провідних країн так, щоб дати померти вчорашньому фавориту долі і кумиру молоді? Ні. Дуже часто ні. Наведу приклад Південної Кореї.

Всім відомі чеболі (великі корпорації з одним чи кількома приватними власниками) виникли після звільнення багатьох, спочатку ув’язнених, бізнесменів ("посадки" робилися з метою боротьби з корупцією) на початку індустріалізації в 1961 році.

Підприємці виплачували штрафи державі, але після цього їм були надані великі можливості розвитку, і попередня корупційна взаємодія з чиновниками була замінена тісним і плідним співробітництвом без корупції.

Держава виставляла орієнтири, готувала стратегії, а компанії почали зростати як гриби після дощу, випускаючи конкурентоздатну продукцію спочатку на внутрішньому, а потім і на світових ринках.

До середини 1980-х років чеболі користувалися широкими можливостями залучення капіталу, держава допомагала організувати доступ до високих технологій, в тому числі з використанням розвідки.

Найбільші диверсифіковані чеболі виникли прямо або побічно у зв'язку з реалізацією державних і імпортозаміщуючих проектів в базових галузях - виробництві цементу і добрив, нафтопереробці, будівництві.

За рахунок цього відбулося зростання ВВП - 1962 по 1997 р - з $2,3 млрд до $442,6 млрд. Темпи щорічного приросту ВВП склали близько 8%, обсяг експорту зріс з $0,06 млрд в 1962 р до $136,1 млрд в 1997.

Структура економіки почала стрімко змінюватися в сторону вищих технологій.

Зростання чеболів визначило сильну кредитну заборгованість південнокорейських корпорацій і низьку частку власного капіталу в активах, яка коливається від 1,5% у "Хюндай" до 15% у "Самсунг".

Проблема виникла в 1997 році з початком світової фінансової кризи.

Адже потужний ріст і розширення призвели до великої територіальної і секторальної диверсифікованості і вимагали великої кількості іноземних кредитів.

Компанії мали по 200 філіалів, десятки видів основної продукції в різних сферах - від важкої промисловості до електроніки.

Середній для всіх чеболів коефіцієнт фінансової залежності (відношення зовнішніх зобов'язань до власного капіталу) склав наприкінці 1997 року 449%.

В ході кризи 1997 року більше 40% корейських компаній зазнали збитків, що перевищують їхній власний капітал. Держава знову включилася. Тепер це був процесс фінансової і структурної реструктуризації.

Головне завдання було не допустити реального зникнення компаній і втрати ними завойованих ринків. Це вдалося.

Хоча держава примусово здійснила велику кількість злиттів і поглинань великих компаній: два провідних національних виробники чіпів "Хюндай Електронікс" і "Ел Джі Семікон" через падіння цін на мікрочіпи і колосальної зовнішньої заборгованості зазнали збитків на суму понад $471 млн.

На їхній базі був утворений другий за величиною в світі виробник мікрочіпів після "Самсунг Електронікс".

В нафтохімічній промисловості - "Хюндай Петрокемікал" і "Самсунг Петрокемікал", у виробництві енергетичного обладнання - "Хюндай Хеві Індастріз" і "Ханджунг".

В аерокосмічній промисловості відбулося злиття трьох провідних національних виробників комплектуючих для аерокосмічної промисловості - "Деу Хеві Індастріз", "Хюндай Спейс енд Ейркрафт" і "Самсунг Акроспейс", які утворили консорціум.

Так само сталося і у виробництві суднових двигунів та рухомого складу.

Економіка за рахунок збереження виробництв і ринків відновилася протягом трьох років, а в період глобального обвалу 2008 року вдалося обійтися і без допомоги МВФ і відновлення відбулося протягом двох років.

Крім того, після першої кризи відбулося суттєве збільшення витрат компаній на наукові дослідження і розробки.

Як результат - корейська електроніка змогла успішно конкурувати з Японією (LG і Samsung разом мають 33,5% ринку телевізорів, тоді як Sony - лише 5,6%. Частка глобального авторинку збільшилася з 6,5% до 9%).

В найбільшій економіці світу США процеси взаємодії бізнесу, що втрапив у проблему, і державою теж спрямовані на збереження виробництва, ринків збуту, робочих місць і подальшого зростання технологічного рівня.

Отримавши в 2009 році $15 млрд, а в цілому близько $50 млрд після кризи 2008 року, американський автопром відновився і перебуває у процесі зростання.

Уряд отримував частку в капіталі компаній, але не для того, щоб отримати прибуток (в 2013 році акції General Motors взагалі були продані зі збитком $10 млрд), але ця "націоналізація" потрібна була країні для того, щоб зберегти автопром.

Уберегти компанію від краху на піку кризи тільки за рахунок приватних інвестицій неможливо, так відбувалося в 1980-ті роки з корпорацією Chrysler, що дозволило їй вижити.

General Motors, минувши в 2009 році банкрутство, отримала $25 млрд прибутку і створила 3 тисячі нових робочих місць. Чи аналогічно працює система в Україні? На жаль – ні.

Судячи з інтерв'ю власника компанії "Укрлендфарминг" і екс-власника банків "ВАБ" і "Фінансова ініціатива" Олегом Бахматюком розмова між державою в особі НБУ та бізнесом не виходить.

Навіть якщо допустити, що дії НБУ не були недружніми і не вони призвели до фактичного стану банкрутства, і банки, які потрібно було б рятувати, нинішній стан стосунків нічим не нагадує партнерства, про яке я писав вище.

Бахматюк готовий закрити борги своїх банків перед державою, для цього потрібна реструктуризація, але Нацбанк навіть не хоче сідати за стіл переговорів. Насправді Нацбанку і Фонду гарантування вкладів та КМУ вигідно йти на реструктуризацію боргів.

По-перше, потенційно це перший прецедент досягнення "мирової угоди" між власником банку і владою в цілому, в рамках якого власник установи повністю погасить свій борг, тим самим вичерпавши конфліктну ситуацію, на якій багато спекулювали.

Є об’єктивна причина такого небажання - реструктуризації досить часто відбувалися в минулому між КМУ та державними підприємствами, але показали свою неефективність саме через те, що після отримання індульгенції державні підприємства часто знову просили позику і не відновлювали виробництво.

Мій досвід показує, що і з приватним сектором підписати угоду буває непросто. Це рух з двох боків, але він потрібен і бізнесу, і державі.

В 2010 році була підготована повномасштабна угода між українським автопромом і КМУ для його врятування – по аналогії з американським досвідом: від уряду – кредити, зниження податків, підняття мит.

Від бізнесу – чітко гарантована кількість робочих місць, обсяг інвестицій, чітко визначений обсяг експорту. Тоді не вдалося домовитися між собою основним гравцям приватного сектору.

А уряд займав позицію – а давайте подивимося на реакцію приватного сектора, замість того щоб підштовхнути підприємства назустріч один одному для їх же блага.

Прецедент реструктуризації може затушувати негативний досвід, що відбувався не з приватними підприємствами, і стимулювати й інших учасників ринку - колишніх власників проблемних банків, якщо не повністю скопіювати принципи угоди (терміни і умови розстрочки), але, як мінімум, повернутися до конструктивних переговорів з НБУ і Фондом щодо поступового повернення боргів.

Зокрема, на такий діалог можуть вийти фінустанови, які зараз знаходяться в судових спорах про визнання ліквідації банку незаконною. Вирішення таких конфліктів шляхом діалогу дозволить зняти юридичну дилему.

По-друге, це призводитиме до зниження витрат державного бюджету, в тому числі і на погашення вкладів фізосіб, яке сьогодні відбувається через Фонд.

По-третє, "мирова угода" зніме тиск на окремий великий бізнес, в якому працюють кілька сотень тисяч українських громадян, які в умовах протистояння не мають впевненості в завтрашньому дні.

При цьому такий тиск справляв негативний вплив не тільки на підприємства конкретного власника, а й на інвестиційний клімат в країні в цілому.

Адже такий приклад демонстрував, що держава не може знайти спільну мову з бізнесом в кризовій ситуації. А це не сприяє залученню в країну інвестицій.

У той же час, укладення угоди дозволить продемонструвати підприємцям, що держава готова йти на діалог заради збереження і примноження робочих місць, податкових надходжень, валютної виручки, впровадження інноваційних технологій і не руйнувати бізнес, що генерує левову частку національного ВВП.

У випадку відмови від реструктуризації наслідки для всіх будуть негативними. По-перше, істотно погіршиться сприйняття здатності домовлятися влади з боку інвесторів.

Адже відмова від такої угоди буде означати пріоритет сьогочасної піар-вигоди (яка при цьому не буде мати ніякого фінансового ефекту), і  абсолютно реальну вірогідність знищити працюючий експортно-орієнтований високотехнологічний бізнес.

І буде втрачено перспективу отримати зниження тиску на бюджет і досягти компромісу заради подальшого розвитку економіки і країни в цілому.

Все це ще й на тлі відсутності продовження програми з Міжнародним валютним фондом - дуже негативний сигнал навіть для тих інвесторів, які вже готові були увійти на український ринок.

По-друге, постраждають люди, що працюють на цих підприємствах, оскільки на них чекатимуть скорочення, невиплата заробітних плат, а також істотне зниження податкових відрахувань до місцевих громад.

Оскільки з бізнесу потрібно буде вилучати істотні ресурси або зовсім закривати цілі напрямки. Фактично жертвами відсутності діалогу стануть звичайні робітники та їхні сім'ї.

Від реструктуризації виграє Нацбанк, тому що отримає кошти, які були виділені в якості рефінансування.

Виграє бізнес, оскільки він отримає можливість не вилучати одномоментно з обороту великі суми, а значить зможе далі інвестувати в розвиток, нарощування виробництва та експорту. Капіталізація підприємства відновиться.

Виграє банківське співтовариство і підприємці, оскільки вони побачать позитивний приклад діалогу між бізнесом і владою, який будується на взаємних компромісах і принципах довгострокової співпраці навіть після затяжного конфлікту.

А це означає, що керівництво країни відходить від принципу ігнорування інтересів бізнесу і готове до конструктивних переговорів без навішування ярликів і руйнування існуючих бізнес-процесів.

Виграють іноземні інвестори, які вклали кошти в конкретний бізнес конкретного підприємця, так і планують працювати на українському ринку, так як кейс довірчих і прозорих відносин з українським бізнесом дає надію на такий же рівень співпраці з іноземцями.

Виграють сотні тисяч співробітників підприємств по всій Україні, а також територіальні громади, в яких вони проживають, і де підприємства холдингу є, як правило, одними з найбільших платників податків.

Вони отримають сигнал про стабільні робочі місця, регулярні податкові надходження, реалізацію в повному обсязі запланованих соціальних програм. А це, в свою чергу, дозволить впевнено планувати своє майбутнє.

https://biz.censor.net.ua/columns/3050509/stratiti_nemojlivo_pomiluvati