Ви є тут

Як Україні співпрацювати з НАТО

Автор:
Данилишин Богдан
11.04.2019

4 квітня військовий альянс відзначив 70-річчя. Одночасно з новою силою загострилися протиріччя між двома великими учасниками альянсу.

Справа  в тому, що в грудні 2017 року РФ і Туреччина підписали угоду про постачання російських комплексів ППО С-400. А на початку квітня цього року, незважаючи на заперечення США, які наполягали на постачанні своїх ракетних систем Patriot, остаточно з’ясувалося, що контракт Туреччини з РФ буде реалізований.

3 квітня віце-президент США Майк Пенс поставив Туреччину перед вибором: закупити системи С-400 або зберегти статус «важливого партнера» в альянсі. США вважають, що розгортання С-400 в Туреччині неприпустиме, а їх інтеграція з іншими озброєннями, зокрема з американськими винищувачами F-35, загрожує безпеці НАТО.  

Той факт, що Туреччина відмовила США на користь Росії змусив багатьох коментаторів припускати наявність розколу в НАТО, інспірованого РФ. З моєї точки зору, такий підхід спрощує проблему і не сприяє виробленню дієвих заходів співробітництва України з альянсом.

І раніше Вашингтон і Анкара розходилися у питаннях щодо підтримуваних США курдських формувань в Сирії, які Туреччина вважає терористичними. Конфлікт навколо С-400 посилив ці протиріччя. Та й взагалі, це – аж ніяк не єдиний приклад напруженості між учасниками альянсу.

ЄС не згоден з рішеннями США про вихід з договору про ядерну програму Ірану, про перенесення американського посольства в Ізраїлі в Єрусалим, про визнання Голанських висот ізраїльськими. Держави ЄС не в захваті від рішення США припинити виконання Договору про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності. США звинуватили Росію в створенні забороненої ракети, європейські союзники підтримали ці звинувачення, проте в міністерствах закордонних справ Німеччини і Франції висловили стурбованість радикальним рішенням США.

У Штатів теж накопичилися серйозні претензії. США ще під час президентства Барака Обами критикували європейських союзників по НАТО через низькі витрати на оборону. Ще в 2011 році тодішній глава Пентагону Роберт Гейтс попереджав: якщо європейські країни не збільшать витрати, то США можуть переглянути своє рішення про участь в альянсі. А президент Трамп вже багато разів говорив, що США непропорційно багато витрачають на утримання і військові програми альянсу, в той час як багато європейських країн намагаються ухилитися від виконання своїх зобов'язань. США вносять близько 70% коштів в програми НАТО, а домовленості про те, що країни Європи будуть витрачати на свою оборону не менше 2% ВВП, виконують лише 6 європейських країн альянсу - Великобританія, Греція, Польща, Латвія, Литва та Естонія. Впритул до показника у 2% витрат на оборону наблизилася Румунія, яка витратила торік на військові цілі 1,9% ВВП. Особливо жорсткій критиці з боку США піддається Німеччина, яка в 2018 році підвищила витрати на оборону на 5 млрд. євро - до 50 млрд. євро, однак через зростання економіки витрати Німеччини на оборону залишилися на стабільному рівні в 1,25% ВВП.

На тлі таких протиріч в ЄС заявляли про намір домогтися автономії від США в оборонній сфері. Про це говорили канцлер Німеччини Ангела Меркель і президент Франції Емануель Макрон. Але, відповідаючи на пропозицію Макрона створити європейську армію, президент Трамп у властивій йому манері вказав на внесок Америки у звільненні Франції від загрози німецького фашизму. «Коли до Франції прийшли США, французи вже вивчали німецьку», - заявив він. Втім, ініціативи Німеччини та Франції швидше були елементом психологічного захисту і торгу з більш сильним союзником.

Наявні протиріччя згладжуються, проблеми поступово намагаються вирішувати. На торішньому саміті НАТО Трамп поставив собі в заслугу те, що йому вдалося досягти прогресу в питанні фінансових зобов'язань – країни НАТО підняли оборонні витрати додатково на 33 млрд. доларів на рік. А у виступі на 70-річному ювілеї НАТО генсек альянсу Йенс Столтенберг заявив, що більшість країн-учасниць НАТО планують збільшити витрати на оборону до 2% ВВП до 2024 року.

Та й загроза партнерству США з Туреччиною не така вже реальна – Туреччині без НАТО буде набагато складніше протистояти існуючим загрозам. Швидше за все, президент Туреччини Реджеп Ердоган шукає важелі впливу на США, усвідомивши необхідність в них на основі уроків торішнього економічної кризи в Туреччині та ролі в ній Штатів. А також у зв'язку з виведенням американських військ з Сирії, що може привести до ослаблення позицій Туреччини в протистоянні з Іраном на сирійській території. Нікуди не поділася і «курдська проблема», по якій позиція Штатів не влаштовує Туреччину. Все це тактичні питання серйозної важливості. Але стратегічно Туреччина і США у військовому плані настільки сильно зацікавлені у співробітництві, що навряд чи розрив між ними можливий.

Україна проголосила стратегічний курс на зближення з ЄС та НАТО з перспективою членства в даних організаціях. Це правильний стратегічний вибір. І особиста заслуга чинного президента України. Інша справа, що ми в Україні, яка вже 5 років бореться проти військової агресії з боку Росії (одного з основних противників НАТО) повинні усвідомлювати – єдність в рядах НАТО швидше ефемерна, ніж реальна - більшість членів альянсу зараз не бачать критичної необхідності в злагодженій «колективній грі». Європа не усвідомила ще реальну для себе загрозу з боку Росії і розглядає протистояння на сході України як тимчасове явище. Утримаюся від оцінок позицій членів альянсу, від історичних аналогій і порівнянь з ситуацією, що склалася в Європі перед другою світовою війною. Просто пропоную описане раніше одним реченням прийняти як факт. І будувати політику виходячи з цього.

У військовому відношенні альянс НАТО не забезпечить в повній мірі гарантії безпеки України – ілюзій із цього приводу не повинно бути. Що нам робити? Згідно з військовою теорією, наступ виправданий в разі кратної переваги в живій силі і в озброєннях або при значній перевазі у військових технологіях і озброєнні (якісна перевага при нестачі живої сили). В української армії в порівнянні з російською, такої переваги немає – ні першого, ні другого. Тому в даний момент вважаю правильною нинішню тактику – жорстке відстоювання нинішніх позицій з демонстрацією потенціалу який потрібно рішуче посилювати завдяки акценту на впровадженні передових технологій в ВПК. До речі, технічне співробітництво з країнами НАТО має перспективи – ми знайдемо технологічну підтримку і, можливо, фінансування. З огляду на непоганий потенціал українського ВПК, деякі члени НАТО, швидше за все, готові до такої співпраці.

Повертаючись до НАТО зазначу, що наша країна має реалістично оцінювати наміри і можливості альянсу. Ніхто крім самих українців не зацікавлений у збереженні територіальної цілісності нашої країни. А співпраця з членами НАТО можлива, так би мовити, в індивідуальному порядку – США можуть продовжити поставки оборонної летальної зброї, є серйозний потенціал співробітництва з Великою Британією. Саме ці країни, згідно з доктриною геополітики, яка як і раніше є домінуючою для практикуючих політиків світу, стали основними противниками Росії, в яку помістив батько-засновник геополітики Х, Маккіндер «Хартленд» (серцевидну землю).  

Саме вони, разом з їх вірним союзником Канадою, мають найбільшу зацікавленість у військово-технічній підтримці України в протистоянні з Росією. Відповідно на це держави Україні і потрібно робити основний акцент у питаннях військово-технічного співробітництва, метою якого має бути істотне підвищення технологічного потенціалу ВПК нашої країни, яке повинно бути реалізовано у виробництві найсучасніших озброєнь.

https://nv.ua/ukr/opinion/yak-ukrajini-spivpracyuvati-z-nato-50015588.html